Історія села Вовчинець

 

ВСТУП

Вивчення історії рідного краю – необхідний елемент виховання майбутнього покоління. Привити патріотизм і любов до рідної землі можна лише з допомогою наочності, прикладів людей, котрі знаходяться в безпосередній близькості, з котрими спілкуєшся, бачиш тощо. Історія такого маленького села, як Вовчинець досить проблемне питання, невідомими залишаються справжні мотиви і способи його заселення, не говорячи вже про дату заснування. Очевидно, Вовчинець доповнює цілу плеяду маленьких сіл, історія яких становила тільки відлуння історичної дійсності більш значимих населених пунктів (в нашому випадку це село Лукавці).

Однак історія села Вовчинець надзвичайно актуальне питання не тільки для жителів і краєзнавців. Дослідивши основні історичні реалії буття людей та узагальнивши надбаний історичний матеріал, можна зробити деякі висновки стосовно заселення цього регіону (передгір’я), а також відтворити мотиви, якими керувалися жителі, розбудовуючи і примножуючи культуру Буковини.

Враховуючи «вовчинецьке» походження багатьох відомих особистостей серед яких є художники, інженери, науковці тощо, історія села викликає особливий інтерес. Звичайно, Буковинська земля породила немало геніїв, але мальовниче село з пагорбів якого оку як на долоні відкривається гірський краєвид по особливому впливає на душу і розум людини. Той хто виріс у Вовчинці несе часточку цієї краси в світ, роблячи його кращим.

В нашому дослідженні тільки фрагментарно охарактеризовано історичний поступ розвитку села, не дослідженими все ж залишаються географія, етнографія, геологія, що також є унікальним скарбом маленького Вовчинця, який, попри свою «скромність», таїть багато загадок, розгадувати які доведеться ще не одному поколінню.

 

   

 

ВИНИКНЕННЯ І ПОСТУПОВЕ ЗАСЕЛЕННЯ ВОВЧИНЦЯ

У передгір’ї, на схід від мальовничих Карпат, між похилими вербами, оминаючи високі горби, спокійно тече невелика річка Вовчинчик. На цих пагорбах розташоване село Вовчинець, історія якого сповнена цікавими і драматичними  моментами. Вовчинчик – права притока Сірету, на його лівому боці розташоване село Лукавці, до сільської ради якого і належить село Вовчинець. Приблизно за 30 кілометрів на південний схід знаходиться районний центр – Вижниця. Також село межує з іншими селами, наприклад Мигове, Велике, Стара Жадова.

Назва села походить від слова «вовк». За легендою, до того як на території Вовчинця з’явилися перші поселення людей тут росли дуже густі ліси, в яких вовки і жили, дошкуляючи всім хто жив з іншого боку річки Сірет, тобто жителям Лукавців. Старожили розповідають також ніби: «Від самих гір, в долині, правий берег Серету з давніх давен був покритий гусівниками. Туди мало хто заходив і тому на тім терені виводилися вовки. Найбільше вовчих лігвищ знаходилося навпроти луків, що були через ріку, де паслася людська худобина і можна було нею часом поживитися. Ті гусівники пастухи називали Вовчинцем. Через цей Вовчинець тік потічок. З нього вовки пили воду. Це люди бачили не раз і тому цей потічок називали Вовчинчиком».

Існує версія, що в ті далекі історичні часи першими мешканцями таких небезпечних і віддалених гірських територій буковинського краю могли бути люди, які були небезпечними для існуючих держав, яких називали злочинцями і намагались відселити подалі від міст, сіл, де проживали знатні люди. Так з’явилися перші кути поблизу Лукавців, Мигового, Берегомета. Частина дослідників схиляються до думки, що саме в такий спосіб почалося заселення Вовчиця. Очевидно людей, які були першими поселенцями, можна порівняти з тими козаками, які освоювали колись дикі українські степи, адже умови гірської лісової місцевості, яка була наповнена дикою звірино, вимагала сміливості, відваги, працелюбства.

Вперше про село Лукавці згадується 16 лютого 1428 року. Враховуючи обмежену історичну інформацію про село Вовчинець будемо відштовхуватись від цієї дати, оскільки грамота початку 15 ст. вказує на існування розвиненого поселення на лівому боці р. Сірет. Очевидно перші поселення на правому березі могли існувати вже в 15 ст., але ця інформація недостовірна. Швидше всього заселяти майбутній Вовчинець почали дещо пізніше. Про це свідчить існування по сусідству сіл де більш розвинута інфраструктура (наприклад Мигове), навряд люди свідомо селилися би в густих лісах, де не було орної землі, для утікачів це також не було ідеальним місцем, адже неподалік знаходилась дорога яка з’єднувала Вижницю і Чернівці (шлях по Черемошу був набагато довший). Для того аби заселити ці не дуже привабливі місця потрібен був досить серйозний стимул. Свідчення жителів села вказують на те, що такий стимул знайшовся, селянин який перетворив ліс в орну землю міг користуватися нею впродовж трьох років не платячи податку. Таким чином, прагнучи здобути, хоч і тимчасову, але незалежність селяни, зрозуміла річ, з неймовірними зусиллями формували орну землю на місці густого лісу.

Коли на луках зробилося село Лукавці і людям ставало все тісніше,  вони почали поселятися аж за Серетом. На Вовчинець першими прийшли родини Іпатія і Гнатюка. Від них розвелося більше людей і так вийшли гурти хат. їх називали Гнатюки та Іпатії. Люди з цих хат на лівому боці Вовчинчика рубали на будівництво і паливо дерева. Більші і кращі вирубували, а гірші залишалися. На місці зрубаних дерев росли нові і ліс мав кострубатий вигляд. Тому його називали Коструби. Аби не возитися з платвами, дехто будувався на Кострубах. Так на Вовчинці виник ще й гурт хат котрий так само називали Коструби.

Сім'ї, які проживали на Кострубах (Кострибах) збільшувалися, необхідні були нові території. Як нам відомо переважна більшість місцевості була лісиста, необхідно було вирубувати ліси і освоювати нові землі вверх від річки Серет.

У 1894 році на високому горбі Федір Колісник збудував хату. Згодом почали будуватися поблизу Боднарюки, Олексюки. Так виник кут Колісники. Видатною пам'яткою села Вовчинець, а саме кута Колісники є каплиця, збудована на честь свята Івана Купала. Цю каплицю збудував Федір Колісник у 1927 році. Вона названа на честь Федора Колісника сина Івана. Кожного року 7 липня на Святого Івана там служиться служба Божа. Кожна людина має свого ангела охоронця, так само і кут має свого охоронця. Святий Іван охороняє людей які живуть там.

Село розширювалося і далі. Так в першій половині XX століття сформувався кут Дрищі. Першим жителем кута був Танасій Дрищ і його брати. Цей кут існує більше ста років.

Згодом на території села з’являються люди з Галичини, вони тут купували землі. Так виник кут Гнатюки. Першим жителем на куті був Гнатюк Микола.

Варто згадати ще один чудовий куточок села розміщений в лісистій місцевості. Людей тут проживає небагато, але всі вони носять прізвище Одотюки, що відповідає назві кута. Справедливо буде згадати Одотюк Катерину Костянтинівну 1929 року народження. В цієї жінки доля важка, тому що в молодому віці вона залишилася без батьків. Батько загинув на фронті, мати померла від тифу і чотирнадцятилітня дівчинка залишилася з молодшими братами. Один з яких також помер від тифу пізніше. Зі слів Катерини Костянтинівни ми зрозуміло, що не дивлячись на загибель батька на фронті, радянська влада не пожаліла цієї сім'ї. Звинувативши дівчину в тому що вона давала їсти воякам УПА її засудили на 25 років сталінських таборів.

Центр. В кінці XIX століття в селі функціонувала дорога, яка з'єднувала село Лукавці з гарним мальовничим селом Meґa - Велике. З обох сторін дороги люди будували хати. Так тут оселилися родини Проданюків, Мицканів, Дрищів, Іпатіїв. Ця дорога сходилася ще з двома дорогами, які сполучали Жадову та Руський Банилів. Місце, де ці дороги сходилися на підвищенні звідки видно території всіх навколишніх сіл. Воно має назву «Три могили». Існує легенда, що там захоронені останки козаків. Люди старожили розказували, що в роки Першої світової війни там були захоронені солдати. На жаль, поки що не досліджено, які, чи австрійські, чи російські, чи українські. Дорога розділяє село на дві частини, тому прийнято називати Центром саме цю частину.

Протягом ХІХ-ХХ століття на західній околиці села поселилися перші жителі Фальоси, Ткачуки, Романюки, Шутаки. Місце, де люди працювали,  жартома називали «Канадою», бо «від цієї роботи можна було збагатіти, як тим заробітчанам, що в Канаді» поставили хрест при дорозі і по ньому розпізнавали цей кут, а трохи вище був кут Фальоси, який межував з селом Мигове.

Кут «Канада». Кінець XIX століття знаменувався в Австро-Угощині великими перемінами. Під впливом політичних процесів, що відбувалися в Європі, економічної кризи, яка потрясала Європу відбулися зміни і в наших селах. Частина людей, в тому числі і нашого села, вимушена була емігрувати на заробітки до Америки, Канади, а частина заробляла важко працюючи на свої багатіїв, в тому числі і в нашій окрузі. Так в 1902 році землями, що на правій стороні села володів єврей Єцко, який почав продавати ці землі зажиточним селянам. Ті, хто купили землі, вирубували ліси і для цього наймали людей. Люди, які йшли працювати по найму жартуючи казали: «Ідемо працювати у свою «Канаду», ідемо корчувати пні в «Канаду».

Кут Бозник В цьому ж 1902 році появився кут Бозник, яким також володів єврей Єцко. В нього був вірний  слуга, який називався Бозником, який собі також купив частинку землі. Старожили кажуть, що він собі там побудував колибу і тривалий час проживав в ній. Хто проходив повз неї цією частиною землі, казав: «Ідемо через Бозник». Так і появилась назва кута. Є ще одна версія, що поряд з лісом Бозника була гарна квітуча частина землі, яку називали «Петраші» (від назви першого жителя Петра). По кордоні цих земель постійно квітла бузина. Звідси і назва «Бузник». Перші жителі Бозника Кочерган Онуфрій, Генцарюк Петро, Шутаки, Данки.

Основні промисли в селі Вовчинець становили скотарство і лісозаготівля, вирощувати зернові було неможливо в силу обмеженості земельного простору. Приблизно на початку ХХ ст., в селі виготовляли деревне вугілля, «кашиці» (ями де палили деревину) знаходились переважно в долині річки Вовчинчик і тому не збереглися, оскільки цьому завадили повені. Дехто з жителів заробляв собі на життя тим що возив у Чернівці звичайні дрова і там їх продавав, це було типовим явищем для багатьох поселень такого типу.

 

ЗАСНУВАННЯ ШКОЛИ

Як ми вже згадували офіційної дати заснування села Вовчинець немає, в арсеналі даного історико-культурного дослідження здебільшого фігурують гіпотези. Більш достовірні джерела історичної  інформації, з допомогою яких можна об’єктивно відтворити події та історію Вовчинця з’являються вже в кінці ХІХ ст., і пов’язані вони із заснуванням школи. Зрозуміла річ існування в селі школи свідчить про неабиякий розвиток села, тому з упевненістю можна сказати, що з початком ХХ ст. село починає сильно розвиватися і стає повноцінною адміністративною одиницею. Школу засновано в 1902 році у будинку Онуфрія Олексюка. До 1918 року в цій початковій школі навчали дітей українською мовою, з приходом румунської влади почалася славнозвісна румунізація населення і шкіл, румунською школою і досі лякають дітей. В цей період (20-ті роки ХХ ст.) школу перемістили в будинок Шокостюка Георгія, до 1940 року навчання велося румунською мовою. У воєнний період навчання судячи з усього припинилося. В 1948 році місцевий житель Іван Мицкан збудував деревяний будинок у якому з 1 по 4 клас вчилося 164 учні. З 1951/52 навчального року школа стала неповною середньою нині це середня загальноосвітня школа І-ІІ ступенів.

Існує низка архівних документів котрі свідчать про заснування школи в селі Вовчинець (Див додаток 1-3). З упевненістю можна сказати що заснування школи – саме той рубіжний момент котрий визначив подальшу долю села. Вже в 1906 році було оголошено конкурс на здобуття посади вчителя в цьому віддаленому куточку Буковини (додаток 4).

Отже заснування школи в селі Вовчинець велика подія для села і його історії, власне саме з цього періоду (1902 р) історія села стає більш доступною для дослідження.

 

 

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Поді першої світової війни практично не відобразилися на житті села, звісно перехід Буковини в руки Румунії не така вже і безслідна подія, але загалом всі жителі продовжували займатися своїми звичними промислами, залишалися на своїх місцях розбудовуючи село, безпосередні військові сутички їх оминули.

Натомість Друга Світова війна залишила глибокий слід в пам’яті жителів Вовчинця, адже їм довелося пережити евакуацію. Наприкінці війни селянам довелося покинути свої оселі аби не потрапити під обстріл артилерії. До евакуації по цілому селі було викопано протяжний «дикунок» (протитанковий рів), його залишки і по сьогодні можна зустріти на території села. Евакуювали людей в Карпати, спочатку на полонину Стайки (нині на межі Сторожинецького і Вижницького районів), а потім в село Долішній Шепіт (нині Вижницький район). Осінню люди повернулися до своїх домівок, зима видалась надзвичайно важкою оскільки весь урожай було втрачено через відсутність догляду за ним.

Наступного року розпочалася славнозвісна радянська колективізація.

В кінці ХІХ на початку ХХ ст. дехто з жителів відправився в Канаду на заробітки, після повернення зароблені гроші в основному витрачалися на придбання землі. Таким чином багато людей до середини ХХ ст. були заможними господарями, яких пізніше радянська влада називала «куркулями». Розкуркулювання і колективізація повністю змінили життя села. Типові промисли відійшли в минуле, тепер селянам доводилося працювати на колгоспних землях, переважно в селі Лукавці, народне господарство колективного характеру заставило всіх шукати нові способи виживання.

Деревообробна промисловість регіону зазнала неабияких збитків за воєнний період, під час зміни влади в 1940-1941 роках румунські війська спалили деревопереробні заводи в Лукавцях і Берегометі, заробляти на життя лісом стало не можливо.

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ ВОВЧИНЦЯ

З часів незалежності України село Вовчинець стало розвиненішим і більш привабливим для людей, за цей період населення значно зросло. В центральній частині села утвердилась громада п’ятидесятників, це свідчить про поліконфесійність і релігійну терпимість мешканців Вовчинця, що притаманно загалом усім буковинцям. Таким чином за останні два десятиліття в селі побудовано дім молитви і православну церкву.

Дорога що проходить через село Лукавці, неподалік Вовчинця, набула статусу міжнародного сполучення після відкриття перевалу Шурдин, котрий з’єднує Чернівці з румунським містом Ульма. Неподалік, в сусідньому селі Мигове, споруджено гірськолижний комплекс. В силу таких змін село стало привабливим туристичним об’єктом. Мальовничі краєвиди і нескладний рельєф – компроміс між гірським і зеленим туризмом. Таким чином зріс як рекреаційний так і адміністративний потенціал Вовчинця. В новітній період відкрито новий корпус школи, переобладнаний з сільської лазні, також діє пошта, сільська бібліотека.

Тривожить стан лісистості Вовчинця, те що завжди було атрибутом села, його особливістю в даний момент під загрозою, оскільки за останні кілька років кількість лісів істотно скоротилась внаслідок бездумного і насильницького природокористування.

Отже загалом Вовчинець значно еволюціонував за роки незалежності України, проте це має і свої негативні наслідки, проте проблеми є спільними для всього регіону а не тільки для Вовчинця. 

 

 

Висновки

Резюмуючи все вищесказане можемо зазначити що сезонне заселення території Вовчинця почалося вже з XV ст., проте перші постійні мешканці з’явилися тут набагато пізніше (приблизно на початку ХІХ ст.). Причиною заселення швидше за все стало бажання незалежності і дешевої землі. В ХХ ст. село набуло сучасних обрисів, в цей період сформувалися основні кути, описані в першій частині роботи.

Відкриття школи в 1902 році дозволило актуалізувати адміністративний потенціал села.

В період Другої Світової війни селяни розорилися в наслідок евакуації та свавілля загарбників (колонізація також внесла сюди свою лепту), та не дивлячись на це до ХХІ ст. Вовчинець став досить вагомим селом в регіоні.

Отже історія села Вовчинець дуже цікаве і актуальне питання, що потребує більш детального вивчення.